Короткий зміст позовних вимог:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 30 травня 2008 року до 22 грудня 2020 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, під час якого за спільні кошти, у тому числі кредитні, подружжя придбало автомобіль марки «Renault Duster», 2013 року випуску (далі – спірний автомобіль), який зареєстрували за ОСОБА_2.

Під час шлюбу (16 травня 2020 року) відповідач відчужив вищевказаний автомобіль без її згоди за 189 000 грн та відмовився у добровільному порядку компенсувати їй 1/2 частину його вартості.

Враховуючи зазначене, позивач просила суд визнати автомобіль спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і стягнути з останнього на її користь вартість 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень:

Рішенням районного суду позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано автомобіль спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення районного суду залишено без змін. Установивши, що ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі з позивачем відчужив спірний автомобіль без згоди своєї дружини ОСОБА_1, а витрат коштів від продажу спірного майна в інтересах сім`ї не довів, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що порушені права позивача підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги:

ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення районного суду та постанову апеляційного суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що у період шлюбу, а саме після відчуження відповідачем спірного автомобіля, позивач не зверталась до свого чоловіка про відшкодування коштів, отриманих від реалізації автомобіля. У матеріалах справи містяться докази, що підтверджують факт витрат відповідачем коштів, отриманих від реалізації автомобіля, в інтересах сім’ї. Водночас позивач не надала доказів на підтвердження того, що кошти, отримані від продажу спільного сумісного майна під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, відповідач використав не в інтересах сім`ї.

Позиція Верховного Суду:

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Висновок:

При вирішенні цієї справи суди попередніх інстанції врахували позицію ОСОБА_2, висловлену ним у справі № 161/4892/21, про особисті витрати на утримання дитини та матеріальної підтримки дружини ОСОБА_1, підставно поставивши під сумнів доводи відповідача про спрямування коштів на потреби сім`ї саме від продажу спірного автомобіля.

Установивши, що ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі з позивачем відчужив спірний автомобіль без згоди своєї дружини ОСОБА_1, а витрат коштів від продажу спірного майна в інтересах сім`ї не довів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що порушені права позивача підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості 1/2 частини спірного автомобіля у розмірі 94 500 грн.

Помилковими є аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій при розгляді цієї справи не врахували, що обов’язок доказування спрямованості витрат відповідача, отриманих від реалізації спірного автомобіля, на потреби сім’ї, покладається виключно на позивача, яка на переконання відповідача таких обставин не довела, оскільки факт використання коштів, отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім’ї, повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя. 

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з’ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. 

Джерело: Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2023 року у справі № 161/13240/21 (провадження № 61-5017св220 – http://tinyurl.com/2p8cyuw4