Докази і практичні аспекти доказування в господарському процесі

Лектор докладно проаналізував разом з учасниками докази і практичні аспекти доказування в господарському процесі, а саме:

1. Співвідношення сучасного підходу у доказуванні із законами/правилами буття/формальної логіки.

2. Питання факту та права.

2.1. Розмежування «фактичних» та «правових» питань.
2.2. Окреслення предмета доказування (thema probandum).
2.3. Доктрина «суд знає закони» (jura novit curia) і умови її застосування.
2.4. Заборона на застосовування положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України.
2.5. Застосування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.
2.6. Застосування аналогії закону і аналогії права.
2.7. Доктрина другорядних доказів (collateral evidence).

3. Межі принципу диспозитивності в частині дискреції господарського суду самостійно збирати докази як складова змагального судового процесу.

4. Тягар доказування і стандарт доказування, їх співвідношення.

5. Надмірний тягар доказування.

6. Стандарт доказування, притаманний господарському процесу, – «вірогідність доказів».

7. Преюдиційна обставина і правова оцінка факту, наданому в іншій справі, преюдиційна обставина і судове рішення за позовом про визнання або за перетворювальним (конститутивним) позовом.

8. Негативний висновок (Adverse inference), доказування «негативних» обставин (обставин, що не мали місця).

9. Витребовування оригіналу письмового, електронного доказу при попередньо наданій його копії, правові наслідки такого ненадання.

10. Концепція процесуального естопелю в господарському судочинстві, незгода сторони справи у відзиві/відповіді на відзив/запереченні з будь-якою обставиною, на якій ґрунтуються позовні вимоги/заперечення.

11. Концепція негативного доказу.

У рамках характеристики доказів і практичних аспектів доказування в господарському процесі акцентовано на наступному:

1. Співвідношення сучасного підходу у доказуванні із законами/правилами буття/формальної логіки

Підхід «Все або нічого» в сучасному змагальному доказовому процесі як протиставлення одного іншому – довів або не довів та переконав або не переконав суд в своїй правоті.

З’ясування імовірнісного існування обставин справи на противагу встановленню істини у справі. Питання віри в сучасному доказування – це визнання можливого за дійсне.

Суперечність сучасної моделі доказування постулату, що вірогідність не дорівнює невідворотності.

Суперечність сучасної моделі доказування постулату, що відсутність доказів не є доказом відсутності як відповідь на argumentum ad ignorantiam («аргумент до невіглавства»).

Суперечність сучасної моделі доказування постулату, що кореляція не дорівнює каузації.

2. Питання факту та права.

2.1. Розмежування «фактичних» та «правових» питань

Питання факту – питання про історичні обставини, які із задовольняючим відповідний стандарт доказування ступенем вірогідності відбувалися в минулому, мають місце у сьогоденні або стануться в майбутньому.

«Фактичні» питання: «Хто? (Ким?)», «Що?», «Коли?», «Як?».

З метою кращого розуміння обсягу тих явищ, які охоплюються питанням «Що?», потрібно мати на увазі, що до його змісту потрібно додавати питання «Що стало причиною та/або які має наслідки?».

Таким чином, питання права це завжди питання відповідності нормі (сукупності норм) права.

2.2. Окреслення предмета доказування (thema probandum)

Концепція руху від факту до права «Da mihi factum dabo tibi jus» (дай мені факти, я дам тобі право).

Стадійність доказового процесу в класичному розумінні: «факт-право-юридичні наслідки».

Стадійність у сучасному змагальному доказовому процесі (за концепцією судді Верховного Суду Пількова К.М.):

1) твердження про обставини, які становлять підставу позову;

2) визначення норми права і визначення серед поки що стверджуваних обставин тих, з якими норма права пов’язує певні наслідки, внаслідок чого відбувається окреслення предмета доказування;

3) встановлення обставин, які належать до предмета доказування;

4) висновки про наслідки, з якими право пов’язує встановлені факти;

5) вольовий акт суду, спрямований на настання визначених законом наслідків.

2.3. Доктрина «суд знає закони» (jura novit curia) і умови її застосування

Постанова ВП ВС від 04.12.2019 року у справі № 917/1739/17:

«83. На відміну від викладеного, правові підстави позову – це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі. 84. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов`язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів на неї (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)).

85. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

86. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.»

Постанова КЦС ВС від 02.11.2022 року у справі № 685/1008/20:

Визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що:

1) суд знає право;

2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права. Але застосування судом цього принципу не є безмежним.

Суд першої інстанції при ухваленні рішення виходив із положення статті 1053 ЦК України про новацію боргу у позикове зобов`язання, а суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із положень статті 235 ЦК України про удаваність правочину. Обидва суди це здійснили також через призму встановлення/відсутності трудових відносин між позивачем ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , який, до того ж, не був залучений до участі у справі. При цьому установлено, що позивач у позові не посилався: а) ні на новацію боргу у позикове зобов`язання, б) ні на удаваність правочину, в) ні на трудові відносини з ОСОБА_4 . Більше того, позивач зазначав, що самостійно заробляє на життя вантажними перевезеннями. А також посилався на те, що з тексту довіреності не вбачається, аби ОСОБА_2 надавав ОСОБА_3 повноваження на вчинення певних юридичних дій, а саме на укладення договору позики та передачу ОСОБА_1 грошових коштів, як і на наступне схвалення такого правочину зі сторони ОСОБА_2 . Більше того, без зазначення у самому договорі про це, ОСОБА_3 підписався замість ОСОБА_2 , що ОСОБА_3 не заперечується. Саме ці обставини, на які посилався позивач, судами взагалі не досліджені, не уточнено у позивача суперечливість позовних вимог: про недійсність правочину (тобто він укладений) і те, що договір позики є неукладеним. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації. Як позивач, так і відповідач не надавали пояснень та докази ні про новацію боргу у позикове зобов`язання, ні про удаваність правочину, ні про трудові відносини між позивачем ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , а тому у судів не було правових підстав кваліфікувати спірні правовідносини вказаними вище нормами права, тобто перекваліфіковувати правовідносини, з яких виходив сам позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги.

Постанова ВП ВС від 19.04.2023 року у справі № 910/15551/20:

117. Суд вирішує спір у межах заявлених позивачем вимог, а саме, виходячи зі змісту заявлених вимог та обставин, якими їх обґрунтовує позивач; при цьому, користуючись принципом «суд знає закони», при вирішенні спору суд може застосувати до спірних правовідносин інші норми права, ніж ті, які зазначив позивач як правову підставу позову.

118. Разом із тим, суд вирішує спір, виходячи з тих обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, та не повинен відшукувати та досліджувати всі інші можливі обставини для задоволення позову, про які не заявляв позивач. У свою чергу, позивач, який заявив позовні вимоги, обґрунтував їх певними обставинами, і суд вирішив такий спір, не позбавлений права звернутись до суду з такими самими вимогами, проте зазначивши інші обставини для їх задоволення.

2.4. Заборона на застосовування положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України

Постанова ВП ВС від 09.06.2022 року у справі № 520/2098/19:

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Постанова ВП ВС від 15.02.2023 року у справі № 910/18214/19:

Велика Палата Верховного Суду знову нагадує, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-79гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження 12-148гс19, пункт 35) від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред’явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).

2.5. Застосування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Велика Палата Верхового Суду звертає увагу на те, що слово “подібний” в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось;такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін “подібні правовідносини” може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (п. 24). Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб’єкти, об’єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов’язки цих суб’єктів.

Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін “подібні правовідносини”, зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб’єктним та об’єктним критеріями (п. 25). З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов’язків учасників) є основним, а два інші – додатковими (п. 26).

Суб’єктний і об’єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб’єктний склад саме цих правовідносин (як-от участь банку або іншої фінансової установи у кредитних правовідносинах, що слідує зі змісту частини першої статті 1054 ЦК України) та/чи їх специфічний об’єкт (об’єктом правовідносин за кредитним договором є кошти). Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб’єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах. Так само не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення й об’єктний критерій (п. 27). Подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб’єкти, однаковий вид об’єкта й однакові права та обов’язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. У визначених випадках необхідно встановити подібність правовідносин (відносин), що з огляду на значення слова “подібний” не завжди означає тотожність (п. 28).

Якщо у різних справах вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то можливість звернення з касаційною скаргою з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України) була би вкрай обмеженою та не відповідала би ролі Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”) (п. 29). Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб’єктним, ні за об’єктним критеріями. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об’єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору. Наприклад, з неналежним відповідачем спору немає, але стороною справи він є. А позивач може помилятися з приводу участі у спірних правовідносинах, проте його процесуальний статус як позивача від цього не залежить. Тому порівняння сторін справи не обов’язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб’єктами спірних правовідносин.

Отже, у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов’язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, – суб’єктний склад спірних правовідносин (види суб’єктів, які є сторонами спору) й об’єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (п. 31).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об’єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов’язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об’єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб’єктним і об’єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб’єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов’язково мають бути тотожними, тобто однаковими (п. 39).

(Постанова ВП ВС від 12.10.2021 року у справі № 233/2021/19).

2.6. Застосування аналогії закону і аналогії права

Постанова ВП ВС від 23.06.2020 року у справі № 909/337/19:

«43. Відповідно до частини першої статті 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

44. Можливість застосування аналогії закону передбачена в частині десятій статті 11 Господарського процесуального кодексу України, яка допускає в разі якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права). 45. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону.»

Постанова ВП ВС від 08.06.2022 року у справі 2-591/11:

«78. Необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) випливає з того, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону.

79. Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні.

80. Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. …

81. Саме застосування аналогії у процесуальному праві в певних випадках дає змогу ухвалити справедливе рішення. …

82. Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії.

2.7. Доктрина другорядних доказів (collateral evidence)

Другорядні/вторинні докази (collateral evidences) характеризуються як докази, які отримують свою релевантність (належність) лише з того факту, що вони прийняті з метою заперечення («підсилення»!?) інших доказів і не стосуються суті позовних вимог або заперечень безпосередньо.

Можливість застосування в національному правовому полі вбачається через призму критерія належності доказу в контексті «широти» обсягу предмета доказування (Thema Probandum), що визначається як обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 76 ГПК України).

Правило другорядних фактів (collateral fact rule), яке у вузькому сенсі прямо закріплене в законодавстві України, унормовано приписами ст. 96 КПК України:

1. Сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка.

2. Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка.

3. Свідок зобов’язаний відповідати на запитання, спрямовані на з’ясування достовірності його показань.

4. Свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями.

3. Межі принципу диспозитивності в частині дискреції господарського суду самостійно збирати докази як складова змагального судового процесу

Частина 1 ст. 14 ГПК України: Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина 4 ст. 74 ГПК України: Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів.

Приклад обґрунтування судом першої інстанції необхідності самостійного витребовування доказів у сторони спору: «Суд зазначає, що приписами статті 42 Господарського процесуального кодексу України встановлені права та обов’язки учасників справи. Зокрема, учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. У випадку невиконання учасником справи його обов’язків суд застосовує до такого учасника справи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом. Враховуючи, що у суду наявні сумніви щодо добросовісного здійснення позивачем своїх процесуальних прав та виконання обов`язків щодо доказів, суд, керуючись ч. 4 ст. 74, ст. ст. 80, 81 Господарського процесуального кодексу України, з метою повного та всебічного встановлення обставин справи, а також з метою економії процесуального часу учасників справи та виконання завдань господарського судочинства, визначених у ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, в тому числі щодо забезпечення вирішення спору у розумні строки, вважає за необхідне за власною ініціативою витребувати докази, на які посилається позивач.»

(Ухвала Господарського суду м. Києва від 01.10.2019 року у справі № 910/9850/19).

4. Тягар доказування і стандарт доказування, їх співвідношення

Тягар доказування (ст. 74 ГПК України) передбачає обов’язок сторони довести її вимоги або заперечення (обов’язок переконання суду) та подати докази на їх підтвердження (обов’язок представлення доказів).

Стандарт доказування (ст. 79 ГПК України) передбачає рівень вірогідності існування обставини, при досягненні (доказуванні) якого обставина вважається доведеною.

Стандарт доказування стосується ймовірності існування конкретної обставини, про яку стверджує заінтересована сторона у порівнянні із протилежним – відсутності (не існування) такої обставини, не залежно від загальної позиції опонента у спорі, тоді як тягар доказування покладається на заінтересовану сторону в частині доведення переконливості своєї загальної позиції (версії) порівняно із позицією (версією) опонента як відносно конкретної обставини, так і в контексті всього спору.

5. Надмірний тягар доказування

Концепція надмірного тягаря доказування в її двох проявах:

а) покладення на сторону, яка несе тягар доказування, надмірного обов’язку із доказування додаткових обставин, доказування яких не є необхідним з огляду на вже достатній обсяг встановлених обставин у справі;

б) перекладення на сторону обов’язку доказати певний факт або спростувати його в умовах, коли такий обов’язок об’єктивно спроможна виконати лише інша сторона або коли виконання обов’язку доказування стороною вимагає від останньої непропорційно більших зусиль порівняно із іншою стороною, тим самим створюючи ситуацію значної нерівності доказових можливостей сторін.

Постанова ВП ВС від 02.11.2021 року у справі № 925/1351/19:

«6.50. Крім того, на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

6.51. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача.

6.52. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів та звертає увагу, що за встановленими у цій справі обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб.»

Постанова КГС ВС від 14.11.2018 року у справі № 910/2535/18:

«Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, зобов’язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права. Суд, мотивуючи рішення у справі, повинен давати відповідь на кожен важливий та доречний аргумент сторони. Перекладення на сторону обов’язку доказати певний факт або спростувати його в умовах, коли такий обов’язок об’єктивно спроможна виконати лише інша сторона, може призвести до необґрунтованого свавільного рішення.»

6. Стандарт доказування, притаманний господарському процесу, – «вірогідність доказів»

Постанова КГС ВС від 14.08.2018 року у справі 905/2382/17:

«Принцип змагальності сторін у господарському судочинстві не передбачає обов’язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона, на яку покладено тягар доказування, стверджує, а інша сторона не надала заперечень. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.»

Відповідно до статті 79 ГПК України (в редакції від 17.10.2019 року):

1. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

2. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Постанова КГС ВС від 12.06.2018 року у справі № 927/976/17:

«Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акту. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.»

Постанова КГС ВС від 12.03.2019 року у справі № 913/204/18:

«28. Згідно з частиною 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 29. Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що раніше нежитлові приміщення будівлі навчального корпусу №1 вже передавалися Підприємству в оренду для проведення господарської діяльності з надання стоматологічних послуг, проте рішенням Господарського суду Луганської області від 20.09.2016 у справі №913/731/16 (між тими ж сторонами), частково залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 23.03.2017, визнано недійсним договір оренди №11/100113/09 від 01.05.2000 (в редакції від 31.10.2011), укладений між РВ ФДМУ по Луганській області та ПП “Стоміл”. Враховуючи, що судовим рішенням у справі № 913/731/16 в цілому встановлено незаконність передачі Підприємству в оренду нерухомого майна державного закладу освіти, а саме для здійснення діяльності, не пов’язаної з навчально-виховним процесом, суд першої інстанції вірно зазначив, що така обставина в силу частини 4 статті 75 ГПК України має преюдиціальне значення для цієї справи.»

Правова оцінка (визнання форс-мажорною обставиною) засухи (факту):

У постанові від 01.02.2022 у справі № 920/1326/20 Верховний Суд дійшов висновків, що засуха (несприятливі погодні умови) не може вважатися форс-мажорними обставинами, а є звичайним підприємницьким ризиком, який сторони могли передбачити при укладенні договору. Договір поставки не означає, що сторона була зобов`язана поставити саме свій врожай, а відтак могла закупити товар на ринку, щоб виконати договір, стягнув штрафні санкції, незважаючи на те, що сторона посилалася на засуху 2020 року як на причину неврожаю соняшника.

У постановах від 23.02.2022 у справі № 922/2897/21, від 30.05.2022 у справі № 922/2475/21 Верховний Суд незважаючи на те, що йшлося про ту саму засуху 2020 року як причину неврожаю соняшника, дійшов висновку про відсутність форс-мажору через неотримання відповідачем сертифікату ТПП, який вимагався договором, і стягнув штрафні санкції.

8. Негативний висновок (Adverse inference), доказування «негативних» обставин (обставин, що не мали місця)

Постанова КГС ВС від 14.09.2022 року у справі № 926/767-б/15:

«Досліджуючи обставини справи та докази щодо порушення приписів частини третьої статті 58 Закону про банкрутство, судом першої інстанції зроблено висновок у своєму рішенні про те, що інших доказів розміщення оголошень на нерухомому майні в період з 13.07.2017 по 17.07.2017 (кінцевий строк подання заяв) суду не надано. Натомість, суд апеляційної інстанції не погодився із таким висновком, вказавши, що він суперечить вимогам частин першої та другої статті 74 ГПК України, згідно яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов’язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Керуючись наведеними нормами, апеляційний суд вірно зауважив, що у цьому спорі позивач (заявник) повинен був довести те, що упродовж зазначеного вище строку не знаходилося оголошення на об’єкті нерухомого майна майбутнього продажу на аукціоні, при цьому якщо позивач не подав суду відповідного клопотання і суд, відповідно, не витребовував у відповідача таких доказів, то не можна вважати обставину відсутності оголошення доведеною.

Відтак, суд першої інстанції всупереч вимог процесуального законодавства переклав обов’язок доведення певних обставин з позивача на відповідача, фундаментально змінивши основоположний принцип доказування у господарському судочинстві.»

9. Підвищений стандарт доказування, притаманний господарському процесу, – «ясні і переконливі докази»

Постанова КГС ВС від 01.03.2023 року у справі 902/221/22:

Судова палата під час розгляду цієї справи враховує, що згідно наведеної усталеної правової позиції боргова розписка підтверджує не лише факт укладення договору позики та погодження його умов між кредитором та боржником, а також вона засвідчує й безпосередньо факт отримання боржником від кредитора грошових коштів у певному розмірі або речей. Втім, такий правовий висновок є застосовним у позовному провадженні, коли між кредитором та боржником за борговою розпискою існує відповідний спір, з метою вирішення якого сторона звертається із позовом до суду. Натомість, у справах про неплатоспроможність існує певна відмінність у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника, що виникли на підставі боргової розписки, від вирішення спору у позовному провадженні про стягнення заборгованості за борговою розпискою. Зазначена відмінність, серед іншого, полягає у тому, що визнання господарським судом вимог певного кредитора породжує відповідні правові наслідки, що впливають на права інших кредиторів цього боржника у процедурі неплатоспроможності. При цьому, у вказаній категорії справ існує ризик обопільної недобросовісної поведінки певного кредитора та боржника щодо створення фіктивної (неіснуючої, штучної) заборгованості останнього за борговою розпискою задля збільшення кількості голосів цього кредитора на зборах кредиторів та можливості впливу на саму процедуру неплатоспроможності фізичної особи, зокрема й у питанні формування та реалізації ліквідаційної маси боржника, що, у кінцевому результаті, впливатиме на обсяг задоволених вимог.

Беручи до уваги зазначені мотиви, судова палата дійшла висновку, що задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора.

За таких обставин, господарському суду під час розгляду заяви кредитора з відповідними грошовими вимогами до боржника варто керуватися не лише засадами, серед інших, належності (стаття 76 ГПК України) та допустимості (стаття 77 ГПК України) доказів, а й враховувати достатність (повноту та всебічність) поданих доказів як взаємозв`язок їх сукупності, що дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування заборгованості за борговою розпискою. Тож, у разі вмотивованих сумнівів інших кредиторів щодо реальності (дійсності) такої заборгованості, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім. Необхідним, у такому випадку, може бути також документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі-боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов`язальних правовідносин за відповідним договором позики. У разі ж ненадання зазначеним кредитором сукупності необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема щодо підтвердження реальності грошового зобов`язання, господарський суд відмовляє у визнанні таких вимог у справі про неплатоспроможність фізичної особи. При цьому, визначена приписами статті 204 ЦК України презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину не спростовує відповідного обов`язку заявника-кредитора, вимоги якого підтверджені борговою розпискою, надати сукупність усіх необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема й зазначені вище докази джерел походження наданих у позику коштів.

Тобто, не досліджуючи дійсність відповідного правочину, що виходить за межі предмета розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, господарський суд у справі про неплатоспроможність фізичної особи, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, може надати правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов`язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики.

Постанова КГС ВС від 21.11.2019 року у справі № 910/3986/16:

«Сторона, яка вчиняє дії або робить заяви у спорі, що суперечать тій позиції, яку вона займала раніше, не повинна отримати перевагу від своєї непослідовної поведінки.»

Постанова КГС ВС від 20.10.2021 року у справі № 910/4089/20:

«21.1. Верховний Суд у своїх постановах неодноразово посилався на принцип римського права venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі “ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці”. По суті згаданий принцип римського права є вираженням equitable estoppel однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище (постанови Верховного Суду у справах № 910/19179/17, № 914/2622/16, № 914/3593/15, № 237/142/16-ц, № 911/205/18).

21.2. Європейським судом з прав людини у своїй практиці також було неодноразово застосовано принцип “естопель”, тобто принцип, який означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано в цьому та/або іншому судовому процесі (“Хохліч проти України”, заява № 41707/98).»

11. Концепція негативного доказу

Постанова ВП ВС від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц:

«81. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).»

Постанова КГС ВС від 03.08.2022 року у справі 910/5408/21:

«104. Законодавцем як одну із засад (принципів) господарського судочинства визначено змагальність сторін (п. 4 ч. 3 ст. 2 ГПК). Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення своїх вимог (ч. 3 ст. 13 ГПК).

105. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу).

106. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.»

Першоджерело - https://tinyurl.com/yv5pkctr