Demirtaş and Yüksekdağ Şenoğlu v. Türkiye (заяви № 10207/21 та № 10209/21): недотримання конфіденційності зустрічей між заявниками та їхніми адвокатами

Demirtaş and Yüksekdağ Şenoğlu v. Türkiye (заява № 10207/21 та № 10209/21), Рішення від 6 червня 2023 року

Обставини справи

На той час заявники, Селахаттін Демірташ та Фіген Юксекдаг Шеноглу – громадяни Туреччини, 1973 та 1971 років народження відповідно – були співголовами Народно-демократичної партії, лівої прокурдської політичної партії. Вони були переобрані до Великих національних зборів Туреччини на парламентських виборах 2015 року.

4 листопада 2016 року заявники були поміщені під варту за звинуваченням у злочинах, пов’язаних з тероризмом. Після завершення національних проваджень у їхніх справах кожен із них подав заяву до Європейського суду з прав людини, стверджуючи про порушення Конвенції у зв’язку з їхнім затриманням. 22 грудня 2020 року та 8 листопада 2022 року Суд виніс рішення, в яких, серед іншого, постановив, що досудове тримання заявників під вартою суперечило статтям 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 10 (свобода вираження поглядів) та 18 (обмеження щодо використання обмежень прав) Конвенції, а також статті 3 Протоколу № 1 (право на вільні вибори).

15 листопада 2016 р. у зв’язку із затриманням заявників та за клопотанням прокурора м. Діярбакир 4-й магістратський суд м. Діярбакир ухвалив такі заходи відповідно до Надзвичайного законодавчого декрету № 676: аудіо- та відеозапис зустрічей заявників з їхніми адвокатами; присутність посадової особи під час зустрічей; а також вилучення всіх документів якими обмінювалися заявники та їхні адвокати.

Заявники безуспішно оскаржували ці постанови, стверджуючи, що суддя виніс рішення про обмеження у незаконний і свавільний спосіб. 2 і 3 січня 2017 року вони подали індивідуальні скарги до Конституційного Суду, стверджуючи про порушення їхнього права на свободу та особисту недоторканність і права на справедливий судовий розгляд. Конституційний Суд не знайшов порушення права заявників на свободу та особисту недоторканність, постановивши, що заходи, про які йдеться, повинні вважатися пропорційними під час надзвичайного стану. Він визнав неприйнятною скаргу щодо права на справедливий судовий розгляд.

Заявники скаржилися до Європейського суду з прав людини на те, що вони не мали ефективної правової допомоги для оскарження свого досудового ув’язнення через спостереження тюремної адміністрації за їхніми зустрічами з адвокатами та вилучення документів, якими вони обмінювалися з ними.

Заходи, про які йдеться, що були призначені на тримісячний період, закінчилися 14 лютого 2017 року.

Стверджуване порушення прав

Заявники посилалися на пункт 4 статті 5 Конвенції (право на швидкий перегляд законності затримання).

Оцінка Суду

Право на ефективну правову допомогу адвоката

Суд зазначив, що відповідно до Надзвичайного законодавчого декрету № 676, заходи, подібні до тих, що були застосовані у цій справі, які обмежували адвокатську таємницю, могли бути призначені лише тоді, «коли була отримана інформація, висновки або документи, які вказують на те, що безпека суспільства та безпека в’язниці перебувають під загрозою; що терористичні організації або інші злочинні організації [очолюються] [особою, яка підозрюється у вчиненні злочинів, пов'язаних з тероризмом]; що таким організаціям [були] віддані накази та інструкції; або що були передані таємні, відкриті або зашифровані послання».

З обґрунтування рішень, винесених 4-м магістратським судом Діярбакира, було очевидно, що вимога про отримання «інформації, висновків або документів» не була виконана. Крім того, рішення, про які йдеться, були сформульовані стереотипною мовою і не відповідали вимогам, встановленим національним законодавством.

Крім того, Конституційний Суд не провів належної оцінки цього питання або індивідуального розгляду ситуації заявників. Він також зазначив, що заявники були визнані винними у вчиненні злочину, пов’язаного з тероризмом, хоча на момент розгляду справи, 15 листопада 2016 року, заявники не були визнані винними у вчиненні жодного злочину. У цьому контексті Суд підкреслив, що у своїх попередніх рішеннях щодо заявників він встановив відсутність фактів або інформації, здатних задовольнити об’єктивного спостерігача, що вони вчинили інкриміновані їм злочини, і що жодне з рішень про досудове тримання заявників під вартою не містило доказів, які могли б вказувати на чіткий зв’язок між їхніми діями та злочинами, пов’язаними з тероризмом, за які їх було затримано.

Нарешті, Суд зауважив, що якщо затримана особа не може мати конфіденційних зустрічей зі своїм адвокатом, дуже ймовірно, що вона не відчуватиме себе вільною у спілкуванні з адвокатом. Таким чином, правова допомога, надана останнім, могла втратити свою користь на практиці.

Тому Суд дійшов висновку, що заявники були позбавлені ефективної правової допомоги у розумінні пункту 4 статті 5 Конвенції.

Гарантії проти зловживань

Суд підтвердив свою усталену прецедентну практику, згідно з якою привілей на розмови між ув’язненим та його адвокатом є фундаментальним правом особи і безпосередньо впливає на права захисту.

Відступи від цього принципу можуть бути дозволені лише у виняткових випадках і повинні супроводжуватися належними і достатніми гарантіями проти зловживань.

Національне законодавство, застосоване у цій справі, не супроводжувалося жодними подібними гарантіями. Після того, як обмежувальні заходи були призначені суддею, органи влади були уповноважені і зобов’язані контролювати і записувати зустрічі ув’язнених з їхніми адвокатами і вилучати будь-які документи, якими вони обмінюються між собою. Більше того, законодавство не визначало, яким чином повинна була використовуватися інформація, отримана в результаті спостереження. Так само не вказувалося, якому органу має бути доручена перевірка цієї інформації, а також не визначалося, яким чином відповідні особи можуть встановити, чи мало місце порушення їхніх прав, або домогтися перегляду рішення у зв’язку з цим. Обсяг і спосіб здійснення дискреційних повноважень, залишених органам влади, жодним чином не визначено, і не передбачено жодних конкретних гарантій.

Висновок

Суд вважає, що національні суди не довели існування виняткових обставин, які могли б виправдати відступ від основного принципу конфіденційності зустрічей заявників з їхніми адвокатами, і що порушення адвокатської таємниці позбавило заявників ефективної правової допомоги для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції.

Крім того, з огляду на висновки, зроблені у своїх попередніх рішеннях, Суд вважає, що неможливо довести існування таких обставин, оскільки Суд відхилив аргумент Уряду про те, що заявники перебували у досудовому ув’язненні за злочини, пов’язані з тероризмом. Крім того, Суд зазначив, що обмеження, про які йдеться, не супроводжувалися належними і достатніми гарантіями проти зловживань.

Нарешті, Суд встановив, що національні органи влади не надали жодних детальних доказів, здатних виправдати застосування до заявників оскаржуваних заходів відповідно до Надзвичайного законодавчого декрету № 676.

Таким чином, мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

Повний текст рішення доступний французькою мовою за посиланням: http://surl.li/hxuqt

Прес-реліз доступний англійською мовою за посиланням: http://surl.li/hxura

Переклад здійснено Вищою школою адвокатури НААУ