Чи має пацієнт право на відмову від медичного втручання/допомоги?
Оксана Яремко, член Центру медичного права ВША НААУ, доцент, кандидат юридичних наук, доцент кафедри психології та соціальної роботи ЗУНУ, адвокат
Огляди
31.05.2023

Джерела:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 (редакція від 01.01.2023) (далі — ЦК України).

2. Основи законодавства про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 (редакція від 27.10.2022), (далі - Основи).

3. Кримінальний кодекс України (стаття 135) від 05.04.2001 No 2341-III (редакція від 27.01.2023).

4. Про охорону дитинства: Закон України від 26.04.2001 No 2402-III (редакція від 08.06.2022).

5. Щодо практики застосування норм права у випадку колізії: Лист Міністерства юстиції України від 26.12.2008 No 758-0-2-08-19.

6. Сенюта І. Я. Цивільно-правове регулювання відносин у сфері надання медичної допомоги: питання теорії і практики: дис. ... д.ю.н.: 12.00.03. Київ, 2018. 495 с.

Право на відмову від медичного втручання/допомоги передбачені у ст. 284 ЦК України і ст. 43 Основ. Проте ч. 4 ст. 284 ЦК України і ч. 4 ст. 43 Основ містять правові норми, що породили юридичну колізію у визначенні за яких обставин фізична особа (пацієнт) може самостійно реалізовувати право на відмову від медичного втручання/допомоги.

У положенні ч. 4 ст. 284 ЦК України зазначено: «Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування», т.т. фізична особа:

1) повинна «досягнути повноліття» – 18 років;

2) бути дієздатною;

3) усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Тоді як положення ч. 4 ст. 43 Основ передбачає: «Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування», т.т. фізична особа:

1) повинна «набути повної цивільної дієздатності»;

2) усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Статті 34 і 35 ЦК України містять випадки, за яких фізична особа може набути повної цивільної дієздатності:

- досягнення вісімнадцяти років (повноліття) (ч. 1 ст. 34);

- реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття (ч. 2 ст. 34);

- досягнення шістнадцяти років і працевлаштування за трудовим договором (ч. 1 ст. 35);

- записування неповнолітньої особи матір'ю або батьком дитини (ч. 1 ст. 35);

- зайняття особою, яка досягла шістнадцяти років, підприємницькою діяльністю (ч. 3 ст. 35).

Загальновідомо, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом (п. 4 Листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 No 758-0-2-08-19), а тому у визначенні за яких обставин фізична особа (пацієнт) може самостійно реалізовувати право на відмову від медичного втручання/допомоги слід керуватися нормою ч. 4 ст. 43 Основ («Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування»).

Існує законодавче застереження: Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків (ч. 3 ст. 43 Основ).

Що ж стосується пацієнта, який не набув повної цивільної дієздатності, то реалізація його права на відмову від медичного втручання/допомоги здійснюється за допомогою законного представника. При цьому, як зауважує І. Я. Сенюта, слід пам’ятати:

1) лікар зобов’язаний пояснити законному представнику можливість настання тяжких наслідків для пацієнта;

2) лікар зобов’язаний повідомити про відмову органи опіки і піклування, якщо таку дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки;

3) лікар має право взяти від законного представника письмове підтвердження, а в разі неможливості його одержання, - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків, якщо законний представник відмовляється від лікування;

4) медичні працівники у разі критичного стану здоров’я дитини, яка потребує термінового медичного втручання, зобов’язані попередити батьків або осіб, які їх замінюють, про відповідальність за залишення дитини в небезпеці (ст. 135 КК України – «Залишення в небезпеці»). У разі відмови від надання дитині необхідної медичної допомоги, якщо це загрожує її здоров’ю, батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність згідно із законом (ч. 7 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідь на питання підготувала Оксана Яремко, член Центру медичного права ВША НААУ, доцент, кандидат юридичних наук, доцент кафедри психології та соціальної роботи ЗУНУ, адвокат

Джерело: Юридичний путівник. Права пацієнта. Центр медичного права https://cutt.ly/46gZBRh

Дізнатися про окремі питання щодо здійснення прав, обмежень і гарантій, передбачених «Про систему громадського здоров’я», щодо карантину та повноважень органів системи громадського здоров’я, які слугуватимуть кращому розумінню положень Закону можна у Юридичному путівнику. Громадське здоров’я, який доступний для ознайомлення та завантаження за посиланням: https://cutt.ly/D4F2MKk