Відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 №2229-VIII (із змінами та доповненнями) обмежувальний припис стосовно кривдника — встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Варто зауважити, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, який виконує захисну та запобіжну функцію і направлений на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 5 вересня 2019 у справі №756/3859/19).

Рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається судом на підставі оцінки ризиків. Наявність чи відсутність ризиків в поєднанні з доведеним фактом вчинення особою домашнього насильства є основною і фактично єдиною підставою для застосування чи не застосування обмежувального припису. Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону, оцінка ризиків — це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди встановлюють, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінюють ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Слід пригадати, що домашнім насильством визнається діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь (п.п. 3, 4, 14 та 17 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Судова практика у справах про винесення обмежувальних приписів є неоднаковою. Ключова роль відведена достатності доказів, що підтверджують ту чи іншу форму домашнього насильства і суди по різному підходять до аналізу та оцінки таких доказів з огляду на обставини справи. Деякі суди вимагають підтвердження того, що кривдника було притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності для того, аби винести припис. Інші, навпаки, таких доказів не вимагають, вважають, що притягнення кривдника до адміністративної чи кримінальної відповідальності хоча і підтверджує вчинення ним насильства, однак не є обов’язковою умовою для винесення обмежувального припису.

Причинами відмови у винесенні обмежувального припису суди, зазвичай, називають недоведеність самого факту вчинення домашнього насильства. Звертають увагу також на наявність спору іншого характеру між заявником та заінтересованою особою, який намагаються вирішити під видом домашнього насильства. Задоволення заяви про винесення обмежувального припису частково, це як правило, зменшення термінів його видачі на декілька місяців та об’єму вимог заявника.

Пропоную розглянути судову практику щодо видачі обмежувального припису в площині економічного та психологічного насильства.

У справі № 755/937/21 за заявою особи про видачу обмежувального припису з підстав здійснення кривдником дій фізичного, економічного та психологічного насильства, рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, у задоволенні заяви відмовлено. Заява заявниці мотивована тим, що вона зареєстрована в будинку, де постійно проживала разом із своїм чоловіком, з яким перебувала у зареєстрованому шлюбі. За життя чоловік склав заповіт, яким заповів їй будинок. Після його смерті, син померлого чоловіка вигнав заявницю з будинку та поміняв усі замки, у будинок її не пускає і не дає їй можливості там проживати, вивіз у невідомому напрямку цінні речі, її особисті речі, документи. Сам у вказаному будинку ніколи не проживав та не проживає.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд виходив з того, що заявниця не довела вчинення домашнього насильства щодо неї у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», а тому необхідність у видачі обмежувального припису відсутня.

Проте, Постановою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано. Необхідність часткового задоволення заяви, обумовлена висновком суду про достатність доказів, які свідчать про наявність тривалого конфлікту між сторонами, небажанням його врегулювання, неодноразовим застосуванням економічного насильства та вірогідністю його продовження. Верховний Суд зауважив, що суди під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві, а також вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків та забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви (https://cutt.ly/OwqiODvl).

У справі № 607/10853/21 за заявою особи, яка звернулася до суду у власних інтересах та інтересах малолітніх дітей про видачу обмежувального припису з підстав здійснення кривдником дій економічного насильства щодо неї та малолітніх онуків, що призвело до погіршення їхніх житлових умов, рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, заяву задоволено частково (зменшено строки обмежувального припису). Суди зазначили, що кривдник є власником спірної квартири та вчинив домашнє насильство економічного характеру над дітьми та заявницею, а саме виселив їх із кімнати, яку вони займали, викинув їх особисті речі, а на дверях кімнати встановив замок.

Однак, Верховний Суд у постанові від 09 лютого 2022 року зауважив, що суди не провели належний аналіз ситуації у цій справі з урахуванням наданих сторонами доказів і те, що між сторонами у цій справі існує спір щодо порядку користування спірною квартирою, а відкриття провадження у цивільній справі щодо користування квартирою не є доказом вчинення кривдником домашнього насильства, зокрема економічного насильства щодо внуків. У рішеннях судів відсутні висновки щодо факторів та ризиків відносно заявника та дітей, які настали у зв`язку із вчиненими діями. Тому КЦС ВС судові рішення попередніх інстанцій скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису через недоведеність заявницею вчинення кривдником домашнього насилля економічного характеру (https://cutt.ly/TwqiOKEc).

Обставини щодо видачі обмежувального припису у справі № 712/468/19 розглядалися судом через призму наявності/відсутності домашнього насилля економічного характеру (несплата комунальних платежів, аліментів) і подібні ситуації для багатьох громадян є близькими. Так, в цій справі, в задоволенні заяви про видачу обмежувального припису судом першої інстанції відмовлено, апеляційним судом рішення залишено без змін. Верховний Суд підтвердив правильність висновків судів першої та апеляційної інстанції про те, що сам по собі факт несплати комунальних платежів та аліментів не свідчать про економічне насильство з боку кривдника та не є підставою для видачі обмежувального припису. Разом з тим, судами встановлено, що між сторонами виникають конфлікти, у тому числі, з ініціативи заявника, яка хоче виселити кривдника із квартири, в якій вони разом проживають. А систематичні звернення заявника до правоохоронних органів з приводу нанесення їй тілесних ушкоджень не призвели до встановлення у визначеному законодавством порядку винуватості кривдника у їх виникненні (https://cutt.ly/YwqiOMpJ).

У справі № 127/9600/22 заявниця просила видати обмежувальний припис стосовно кривдника. Заява мотивована тим, що за час перебування у шлюбі та після його розірвання колишній чоловік систематично вчиняв стосовно заявниці домашнє насильство, яке проявлялося у здійсненні психологічного тиску, висловлюванні погроз фізичною розправою та образ із використанням нецензурної лайки.

Рішенням суду першої інстанції заяву задоволено. Апеляційним судом скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовлено. Суд апеляційної інстанції обґрунтовував свою позицію тим, що заявниця не надала беззаперечних доказів на підтвердження вчинення кривдником систематичного домашнього насильства стосовно неї у розумінні Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", а також не довела продовження настання ризиків вчинення насильства у майбутньому. Сам факт звернення заявника до органів поліції щодо вчинення домашнього насильства без належних та допустимих доказів, що підтверджують такі дії, не є достатнім підтвердженням вчинення такого насильства та застосування судом до кривдника спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству. Між заявником та заінтересованою особою існує невирішений спір щодо права власності та користування частиною будинковолодіння.

Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Зауважив, що судом апеляційної інстанції не враховано, що факт вчинення кривдником систематичного домашнього насильства відносно заявниці підтверджується належними доказами у справі, зокрема, судовими рішеннями, якими кривдник притягувався до адміністративної відповідальності за ст.73-2 КУпАП, тобто за вчинення домашнього насильства відносно заявниці. Верховний Суд звертає увагу на те, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях (https://cutt.ly/CwqiO3p1).

Слід відмітити, що постраждалими особами від домашнього насильства можуть бути не лише жінки, як зазвичай сприймає суспільство, але й чоловіки, про що відмічає судова практика.

Так, у справі № 553/244/22 рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, заяву про видачу обмежувального припису задоволено частково (зменшено обсяг і строк обов’язків, які покладено на кривдницю). На підставі аналізу досліджених доказів суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту застосування психологічного насильства до заявника з боку колишньої дружини, що знайшло прояв у зверненні з письмовою заявою за місцем роботи заявника з відомостями про його особисте життя, а також веденні переписки за допомогою мобільного застосунку "Viber" з погрозами та образами, що містять ненормативну лексику, а також образливі та принизливі слова і фрази. Оцінюючи встановлені під час розгляду справи обставини, суд дійшов висновку, що існує велика вірогідність продовження вчинення аналогічних дій з боку кривдниці та настання негативних наслідків їх вчинення стосовно постраждалої особи, і такі ризики є реальними. А тому суд зробив висновок про обґрунтованість заяви в частині видачі обмежувального припису відносно колишньої дружини заявника шляхом встановлення заходів тимчасового обмеження її прав як кривдника та покладення на неї обов'язків, встановлених п.п. 3, 6 ч.2 ст. 26 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству".

Верховний Суд встановив, що зазначеним правовим висновкам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають (https://cutt.ly/QwqiPqot).

У разі доказово обґрунтованого постійного використання у безпосередньому спілкуванні або переписці з колишнім чоловіком/дружиною та дітьми погроз, у тому числі фізичною розправою, вживанням щодо них ненормативної лексики, образ та приниження, які кваліфікуються як домашнє насильство у формі психологічного насильства видача обмежувального припису є обов’язковою. Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 13 липня 2020 року у справі № 753/10840/19 (https://cutt.ly/wwqiPulh).

При зверненні до суду, слід враховувати, що обмежувальний припис має чітко визначений характер, мету і не може застосовуватися як інструмент маніпулювання в вирішення конфліктів, того чи іншого спору. Треба вміти відрізняти насильство від конфліктних ситуацій, спорів, що виникають у кожній сім’ї та не становлять загрози подальшому розвитку здорових стосунків. Насильство є результатом свідомих дій кривдника, з властивою йому агресією і бажанням завдати шкоди, а не прагненням розв’язати конфліктну ситуацію.

Звертаю увагу на деякі висновки Верховного Суду щодо зазначеного вище у справах з цього питання. Так, неприязні стосунки, наявність конфлікту між заявником та заінтересованою особою не можуть бути підставою для задоволення заяви про винесення обмежувального припису (постанова Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 522/22472/21); наявність неприязних стосунків та конфліктних ситуацій між батьками не може бути підставою для задоволення заяви про винесення обмежувального припису щодо дітей; факт звернення заявника до правоохоронних органів стосовно неправомірних дій кривдника відносно нього не підтверджує факт вчинення останнім психологічного насильства щодо дітей, що є необхідною умовою застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (постанова Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 607/18523/21); наявність спору щодо визначення місця проживання дитини не може бути достатньою правовою підставою для видачі обмежувального припису (постанова Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 214/4179/21); факт сварок і непорозумінь між подружжям на побутовому ґрунті свідчить про наявність конфлікту між колишнім подружжям та не підтверджує факту вчинення заінтересованою особою домашнього насильства, що є необхідною умовою застосування судом спеціальних заходів (постанова Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 545/744/19); сам факт звернення до суду заявника свідчить про наявність конфлікту між колишнім подружжям та не підтверджує факт вчинення економічного насильства (постанова Верховного Суду від 07 лютого 2022 року у справі № 344/10461/21).

Аналіз судової практики показує, що є багато спірних питань в цій категорії справ. Проте, у прийнятих рішеннях спостерігається зростаюча тенденція дотримання прав людини та справедливого балансу між правами й обов’язками. Тому при формуванні стратегії представництва інтересів особи важливим є враховувати правові висновки Верховного Суду .

Підготувала Лілія Єрмоленко, адвокат, член Центру сімейного права ВША НААУ